"СПІВАЄ В РУШНИКАХ ДУША НАРОДУ". Ічнянська ЦБС, б/ф с. Іржавець . Зі звіту.


"Нам душу гріють вишиті узори

На витворах дбайливих рук жінок."

 

Ми звикли називати творчими професії актора, музиканта, художника. Це безперечно так. Та майже ніхто не задумувався над тим, що люди нашої професії теж творці.

Наша професія ніколи не обмежувалася прийомом та видачею літератури. Вона потребує ерудиції, гарного смаку, розуміння людської психології, вміння розповідати, особистого авторитету.

Не є секретом, наші користувачі прагнуть бачити бібліотеку привабливою для відвідування: наповнену комфортними меблями, сучасною технікою, новими книжками популярних авторів - як українських, так і зарубіжних. Зрозуміло, що читачі хотіли б брати участь у цікавих активних заходах, зустрічатися з відомими літераторами. Але що з перерахованого може запропонувати своїм відвідувачам звичайна сільська бібліотека сьогодні? Виявляється, багато. Вона здатна поділитися душевним теплом і впровадити у свою діяльність форми роботи, які дарують позитив, викликають щирі емоції, пропагують цікаве, корисне, запрошують у казкові світи.

Зараз українська молодь цікавиться не лише сьогоденням, хоча, беззаперечно, воно не може не хвилювати. Юним українцям важливо пізнати, хто вони є, які вони, що вирізняє їх з-поміж десятків інших на планеті? Ось так і народилася тема, яка зацікавила не лише користувачам бібліотеки, але й виявилася любою та близькою самій господині книгозбірні. Що це? Вишивання. «Навчи інших того, чим володієш сам»,- говорить народна приказка, а творити красу своїми руками Лідія Олександрівна вміє. Дівчинкою побачила, як вишиває мама, милувалася візерунками, а потім і самій захотілося взяти до рук чарівну голку. І заспівала кольорова нитка під маленькими пучечками, створюючи дивні барви. Не за день, не за два збагнула, що вишивання стало її життєвою потребою. Вишивала легко і швидко, її рука квітчала утиральники, рушники, наволочки, скатертини, магазинні простирадла. Чергуються кольори, створюючи новий ритм, а вона співає, хоча співати ніхто не вчив. Мабуть, це співала душа. Забуті пісні села поєднувались з сучасними, узори зливалися з піснею. Духовна потреба помережити полотно, написати на ньому долю дітям і онукам, залишається з нею й сьогодні.

А справжнє завжди захоплює. З’явилися читачі, котрі захотіли оволодіти майстерністю вишивання. Лідія Олександрівна почала з малого – організувала у бібліотеці виставку вишиваних робіт своєї родини «Руками створена краса». Знадобилася мамина скриня з сорочками, рушниками, хустинками, оздобленими таємничою мовою узорів. Згодом бібліотекар зібрала та впорядковувала матеріали про майстринь села, техніку їх робіт, зразки місцевих рушників, підібрала літературу. Проводила індивідуальні бесіди й інформаційні години « Біжать узори в глиб століть», «Дихають барви красою», «Народна вишивка – не тлінне надбання». І час ставав слухняним. Бо кожен, хто прийшов навчитися вишиванню, мимоволі повертався у минуле, в ті часи, коли за давнім українським звичаєм у хатах збиралися майстрині й ткали, вишивали, співали пісень.

Здавна на Чернігівщині побутувало повір’я: перший вишитий узор спалювався у печі – для того, щоб згоріли разом з ним усі невправності, щоб вишивання лягало на полотно легко і швидко. Молодій, наприклад, до весілля варто було мати більше 15 рушників, бо як це заміж іти й рушників не справити? У понеділок же люди будуть йти дивитися, якими узорами вишиті. Про все це, і не тільки, дізнавалась молодь з розповідей бібліотекаря, майстринь, старожилів села. Усі ці люди із задоволенням приходять на посиденьки до книгозбірні , аби розповісти про народні традиції, обряди рідного села, пов’язані з рушниками, їх вишиванням, призначенням. Вони щиро прагнуть навчити усіх охочих різним технікам вишивки . А щоб закріпились знання та навички, у бібліотеці проводяться вікторини. Приємно, що відповіді свідчать про підготовленість учасників, а подана інформація стає корисною для гостей.

Але найкращим вчителем, як не дивно, виявився час. Сучасні події в Україні допомогли багатьом зрозуміти, якого він кореню. І це породило щире бажання мати вишиванку. Ідея полонила всіх. Тому не дивно, що акція «Моє ім’я - вишиванка, я хрестик на полотні», запропонована бібліотекарем , була підхоплена й набула масштабності. На святкування 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка кожен з учасників літературних читань «Слово Шевченка живе і понині» були вдягнені у власноруч вишиті сорочки-вишиванки.

З нагоди свята була презентована і книжкова виставка «Тарасів дух тут нині і довічно». Її родзинкою стало видання, надане районною бібліотекою ім. Степана Васильченка, - фотомистецький твір «Шевченкова посвята. 1814-2014» Василя Пилип’юка. Автор подолав 17 тисяч кілометрів , щоб закарбувати місця, де бував Тарас Шевченко і де живе про нього пам'ять. Є у творі згадка й про Іржавець, який Шевченко відвідав у 1843 році. Перебуваючи в засланні, Тарас Григорович написав одноіменний твір, у якому згадується ікона Іржавецької Божої матері. До речі, вишитий образ, шанований козаками, оспіваний Кобзарем, можна було бачити на виставці.

Вишитих робіт назбиралося дуже багато, виникла потреба показати їх односельцям. Експозиція «Криниця душі народної», розгорнута в бібліотеці, не вміщала усіх вишивок. Багато з них були присвячені окремим творам Кобзаря. Ікони, портрети, картини природи, фауни, рушники, орнаменти відтворювали красу рідного краю, його історію. А найцінніше, що ці багатства створили роботящі руки звичайних українців. Звісно, що прекрасним треба ділитися. Тому згодом експозиція перемістилася до меморіального Будинку музею-садиби Левка Ревуцького. Тепер її можуть бачити не тільки односельці, а й гості та відвідувачі музею.

Займаючись улюбленою справою, працівник бібліотеки доносить до розуму та серця юного покоління велику духовну цінність, неоціненну спадщину, яку ми почали забувати. А це, беззаперечно, потрібно. Щоб перейнялися їхні души красою, захотіли вивчати своє, берегти його, примножувати, бо в цьому криється наша сила. А сильний народ обов’язково вистоїть і переможе.