Календар

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Ми в YouTube

Банер

Книжковий хіт-парад

Краєзнавча сторінка

Статистика відвідань

Перегляди статей
1650744


Вітаємо переможців обласного літературно – мистецького конкурсу «Живи, поете, в памяті людській» присвяченого 200 – й річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка.

В номінації «Прозові твори» дипломантами стали:

Заяць Богдан Станіславович. Учень 9 класу Сосницької районної гімназії ім.. О. Довженка. Сосницька ЦБС. Диплом І ступеня

Дуреко Людмила Миколаївна. Учениця 11 класу Перелюбської ЗОШ  І-ІІІ ст. Корюківська ЦБС. Диплом ІІ ступеня

Сенько Поліна Вікторівна. Учениця 11 класу Наумівської ЗОШ І-ІІІ ст. Корюківська ЦБС. Диплом ІІІ ступеня  

 Відмічено Грамотами Департаменту культури і туризму, національностей та релігій облдержадміністрації:

 

Абрамов Владислав Владиславович, Носівська ЦБС

Загній Анастасія Миколаївна, Ніжинська МЦБС

Заріцька Аліна Юріївна, Корюківська ЦБС

Романенко Марія Сергіївна, Чернігівська ЦБС.

Сіра Ольга Леонідівна Городнянська ЦБС

 

В номінації «Поетичні твори» дипломантами стали:

Лапай Марина Леонідівна. Студентка Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Чернігівська ЦБС . Диплом І ступеня

Бородавко Євгеній Іванович. Студент Остерського коледжу будівництва та дизайну, 4-й курс. Козелецька ЦБС. Диплом ІІ ступеня

Петрик Маряна Іванівна. Учениця 11 класу НВК «ЗНЗ – ТНВ» І-ІІІс. с. Сальне. Ніжинська ЦБС Диплом ІІІ ступеня

 

Відмічено Грамотою Департаменту культури і туризму, національностей та релігій облдержадміністрації:

Милько Ярослава Юріївна. Учениця Чернігівського обласного педагогічного ліцею для обдарованої молоді. Коропська ЦБС

 

В номінації «Малюнок»

Відмічено Грамотами Департаменту культури і туризму, національностей та релігій облдержадміністрації:

Богомаз Костянтин Олександрович. Ніжинськ МЦБС

Дубина Андрій Петрович. (Не працює, інвалід ІІ гр. з дитинства ) Городнянська ЦБС

Кривоборець Юлія Віталіївна. Борзнянська ЦБС.

Любенко Юлія Віталіївна. Козелецька ЦБС

 

 Пропонуємо Вам, шановні користувачі нашого сайту, кращі конкурсні роботи.

 

***


 Життя прожити – не поле перейти

 Заяць Б.С.

Загубившись у вишневих садках, оточений лісом, маленький хутірець Свірок, що на Сосниччині. Колись тут був колгосп, тракторний стан, початкова школа, велика ферма, проживало біля двох сот людей, а тепер лише у дванадцяти хатах увечері та вранці світяться вікна. Село вимерло, дехто виїхав, а ті, що залишилися доживати віку у своїх хатинах, уже мають від 70 до 95 років.

Сидить собі біля пустки,

Надворі смеркає.

А в вікно, неначе бабка,

Сова виглядає….

Старенька бабуся Марія сиділа на змитій дощем і снігами лавці, спершись обома руками на сучкуватий ціпок. Поряд з нею ходив і горланив на всю вулицю один-єдиний чорний красень півень. Бабуся випустила його з двору на вулицю, щоб трохи погрібся в піску, бо двір, повний колись усякої худобини, поріс споришем.

Аж тут із-за сусідської порожньої хати вийшов строкато одягнений незнайомець, який, мов солдат гранатами, був обвішаний фототехнікою. На ньому біліла футболка з якимись чорними обличчями та незнайомим написом чужими літерами.

Гість підійшов до бабусі і щось сказав чужою мовою

- Не розумію я, що ти кажеш, - ніби прокинулась від сну бабуся Марія,

- Звідки ти взявся у такій глухомані? Хто тебе сюди привіз чи послав і з якою метою? Чого ти тут не бачив, у цьому Свірку, хіба що рівчак від колишньої річки Свіри? Чи, може, по смерть прийшов?

Я ось уже кілька років чекаю смерть, прошу, щоб швидше прийшла до мене. Скільки людей забрала із Свірка та в ту ж землю їх і поклала, а мене все тримає у черзі…

… Боже! Боже! Даєш волю

І розум на світі,

Красу даєш, серце чисте…

Та не даєш жити.

Не даєш на рай веселий,

На світ твій великий

Надивитись, намолитися

І заснуть навіки…

Як з’ясувалось потім, незнайомець приїхав з дружиною з Канади в Хлоп’яники у гості до бабусі, вирішив оглянути околиці села, ліс, що був за городом родичів, а, перейшовши його, опинився на піщаній дорозі, обабіч якої у два ряди вишикувались білокорі красуні. Джон, так звали канадця, вирішив пройти дорогою.За горбком він помітив здоровенний ставок і хутірець.

Здивуванню іноземця не було меж, коли йшов Свірком і ніде ні душі, лише бабця Марія з півнем на вулиці.

…Джон дивився на бабусину вицвілу від старості та прання синю кофтину і спостерігав, як говорять старечі вуста , але не міг нічого збагнути.

Він присів на лавку, вийняв невеличке сімейне фото і почав тикати пальцями, щоб бабуся зрозуміла, що це його сім»я: він, дружина та двоє діток.

- Гарна у тебе дружина, дітки. А я вже й не пригадую, коли дитячі голосочки чула. Було село – все було. Нема села – нічого нема:ні людей, які повтікали від радіації, десь собі іншу батьківщину знайшли, а може, ще й досі шукають. Бо не можна її вибрати, приростеш до неї серцем, корінням тримаєшся за її землю. Я залишилась у Свірку, бо небо тут до мене прихилине, я до нього можу руками дістати, журавлиний ключ погладити.

…На чужині не ті люде,

Тяжко з ними жити!

Ні з ким буде поплакати,

Ні поговорити.

Джон так замилувався бабусиною мовою, що не встиг упіймати від подиху весняного вітру розмальованого блайзера, який полетів аж у розчинену хвіртку до мотузки із випраними вишитими рушниками.

Наздогнавши блайзера, Джон здивовано зупинився біля прання: його зацікавили вишиті на полотні червоні та чорні квітки вже побляклі від часу, що плелися вінком.

- Що, не бачив такого? Тільки у нас на Україні можна таке диво побачити. Дочок у мене нема, тому вишивала колись синочкам на щастя, на долю. Але не судилось. – по борозенках висушеного працею обличчя бігли рясні сльози. – Нема їх… Після армії працювали синочки на Чорнобильській АЕС. У той день якраз були на зміні. Опромінення виявилося смертельним…

…Куди ти йдеш, не спитавшись?

На кого покинув

Батька, матір стареньку,

Молоду дівчину?...

- Невістки завели нові сім’ї, а онуки хоч рідко, але навідуються.

Бабуся запросила гостя до хати.

Високий молодик, випещений розкішшю своєї країни, застиг вражений.

Він побував у багатьох музеях, але такого не бачив. Йому хотілося до вcього доторкнутися, зазирнути у кожну шпаринку справжнього українського життя, а потім побачене розлити, як бджоли солодкий нектар, а соти своєї пам’яті. Він потрапив у всесвіт гармонії, добра, щирості і любові, хоч у нього вдома віллі на березі моря, машини, яхти… Оглядаючи нехитре впорядкування хатини, Джон показав пальцем, ніби запитуючи, на вишитий портрет чоловіка у смушевій шапці, у теплому кожусі, з грізно зведеними бровами.

- Прєзідєнт?

- Хіба ж він схожий на нашого президента? Придумав таке! Це наш поет. Із ним я розмовляю, як із живим. Він мудрий чоловік, любив Україну, застерігав народ від доленосних помилок, але його ніхто не слухав чи просто не чув…

…І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати, мої,

Молю вас, благаю…

Усі з одного кореня ростемо, усі однією водою хрещені, та забуваємо найбільшу цінність – братерство та любов…

…Доборолась Україна

до самого краю.

Гірше ляха свої діти

її розпинають.

Бабуся витягла з печі горщик з щавлевим борщем, затовченим старим салом, що пах на всю хату, налила в полів’яну миску, подала ложку, відрізала окраєць черствого хліба і запросила до столу. Гість не відмовлявся. лише чужою мовою щось говорив. Але господиня розуміла його по виразу обличчя, що він задоволений таким знайомством. Канадець їв зелений борщ, прицмокуючи, піднімаючи догори великий палець правої руки.

Дивилась бабуся на нього, а сама казала, що ми, українці, дивимося на іноземців, загрібаємо без розбору і хороше, і гріховне, а своє топчемо, як весняний цвіт безсмертника:

…Не дуріте самі себе,

Учітеся, читайте,

І чужому нацчайтесь,

І свого не цурайтесь…

Смачно поївши борщу, Джон показав бабусі, що вікна маленькі, треба б більші, двері теж не високі, одним словом, господиня зрозуміла, що хата стара.

- Але це моя хата, - мовила.

А Шевченко казав:

В своїй хаті своя й правда,

і сила, і воля…

Виходячи з оселі, Джон поцілував стареньку в щоку, дякуючи англійською, мабуть, а в дворі ще й поцілував висохлі жилаві руки, зупинивши погляд на рушниках.

Бабуся Марія довго не роздумувала, зняла один з мотузки, згорнула і віддала гостеві на пам’ять, показавши на сонечко, яке ось-ось сяде за лісок, дала зрозуміти, що час уже йому йти…

На прощання гість ще раз подякував, обнявши бабусю, і дав зрозуміти, що він ще прийде до неї.

Але не судилося їй дочекатися гостя з-за океану, померла після Водохреща у 92 роки.

…Наступної весни Джон приїхав у Хлоп’яники й відразу з подарунками поспішив у Свірок, та ще здалеку побачив рушник із чорно-червоними квітками, що обіймав дубовий бабусин хрест.

Серце стиснулось, але ноги понесли його до знайомої хати, яка була незамкненою. Відчинивши двері, гість упізнав уже знайомий йому портрет Шевченка.

З печі зліз молодий хлопчина, бабусин онук Микола, уважно глянув на гостя, який поклав на стіл великий пакет.

- Єто тьоть Марії, - сказав ламаною українською.

- Ви хто? Звідки ви знаєте мою бабусю?

Збагнувши, що гість , його не розуміє, перейшов на англійську:

- Я тут живу. Поки що сам, але нікому не дозволю називати наш хутірець мертвим чи вимерлим.

У хатині ще довго не стихали голоси: два чоловіки з різних культурних планет згадували бабусю, читали «Кобзаря», будували плани про майбутні зустрічі…

Отак і ви прочитайте,

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили…

 

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, -

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати

 

***

 

Пророчі слова Тараса Шевченка

Дуреко Л .А.

Тарас Шевченко — національний геній українського народу, мислитель планетарного рівня. А ще Поет, Філософ, Борець, Пророк, Син рідної землі, Кобзар, Людина і всі ці слова з великої літери. Значення мистецької та суспільної діяльності поета блискуче визначив Остап Вишня; «Шевченко! Досить було однієї людини, щоб врятувати цілий народ, цілу націю».

Справжній талант краще видно на відстані часу, а творчість митця не міліє в очах нащадків, не втрачає своєї актуальності. Геніальний поет вірив у майбутнє, пророкував його. Вчорашні раби стануть творцями, змінять обличчя рідної землі. А люди «раді та веселі» зійдуться тими шляхами на спільну раду. З його уст звучать слова «Борітеся — поборете», бо тільки в «своїй хаті своя правда і сила, і воля». Україна через терни йшла до своєї незалежності. Здійснились мрії великого поета. Україна, яку він так любив, здобула незалежність та стала на шлях духовного відродження. І знову набуває актуальності поезія Шевченка в часи, коли триває розбудова нашої держави:

«Учітеся, читайте, і

чужому научайтесь, й

свого не цурайтесь»

Люди не обирають Батьківщину, як діти не обирають матір. Патріотизм, як на мене, починається зі ставлення до своєї мови, яка виступає в одному ряду з поняттями рідного дому, батьківської хати, материнського тепла, отчого порогу, Вітчизни. Можна оволодіти другою, третьою, взагалі багатьма мовами, але тільки для того, щоб побачити в іншому світлі свою рідну мову, навчитися нового, корисного, пізнавального. Мова — це найкоштовніший скарб, її не можна замінити чужою, бо це означало б, що народу потрібно пересадити чуже серце, вселити чужу душу. Силою примушувати народ зректися рідної мови, міняти її на іншу — найбільший злочин, проти якого рішуче повинен виступати кожен патріот.

І тут доцільно звернутися до пророчих слів поета:

«Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх, убогих, нищих...

Возвеличу малих отих рабів німих.

Я на сторожі коло їх поставлю слово».

Або ще такі рядки:

«Не одцурався того слова, що мати співала,

Як малого сповивала, з малим розмовляла».

І хоч сьогодні живемо в незалежній країні — та незалежними ми не почуваємось. І славу героїчну козацьку мали — не стало: знають нас у світі за Чорнобилем, за державною корупцією. Наші народні обранці, можновладці, котрі повинні б перейматися болями та нуждами народу тільки чубляться на засіданнях Верховної Ради, ведуть показну боротьбу за те, щоб якнайбільше загарбати собі національних багатств, обкрадають терплячий народ.

І таку ситуацію спророкував поет:

«Доборолась Україна До самого краю.

Гірше ляха свої діти Її розпинають».

Щасливо, заможно, багато живе лише маленька частинка керівної еліти, що обіймає високі посадові місця. Яка не боїться ні людського суду, ні божого. Береги Дніпра «приватизували» і збудували на них собі величезні хороми. Тут доречні такі слова поета:

«Чого, батьку, сумуєте?

Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна»...

Кобзар був закоханий в українське село з його біленькими хатами, вишневими садами:

«Село — і серце одпочине.

Село на нашій Україні –

Неначе писанка село...»

Було писанка-село. А зараз вимирають села. Люди в селах спиваються. Сільські господарства порозпадалися – їх розтягли більш спритні. По селах панує запустіння, безробіття. Ще десяток років тому з карти України зникли хутори. А зараз зникають села. Молодь покидає рідні місця, пусткою їм услід дивляться сільські школи. Щоб працювати на землі потрібна техніка, добрива, здоров’я, а престарілим сільчанам не під силу тяжкий труд. Тому заростає земля бур’яном. Щоб вижити, прогодувати сім’ю, багато людей їдуть за кордон на заробітки. Гіркий заробіток вдалині від дому, від сім’ї, дітей.

Збулися пророчі слова поета:

«... Заснула Вкраїна,

Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла».

І хочеться звернутись до можновладців рядочками Кобзаря:

«Схаменіться, недолюди, діти юродиві!

Подивіться на рай тихий, на свою країну!

Полюбіте щирим серцем велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!»

На мою думку, більшість українців підпишуться під наступними словами поета:

«Погано дуже, страх погано!

В оцій пустині пропадать.

А ще поганше на Вкраїні

Дивитись, плакать і мовчать!»

І мені, як патріоту рідної землі:

«Та не однаково мені

Як Україну злії люди

Присплять лукаві і в огні

Її окраденую, збудять...»

Коли вривається терпець нашому народу, відбувається в історії України Майдан. Вперше він відбувся, коли народ проголосив волю за незалежність, потім була Помаранчева революція, бунт шахтарів. А можна ж було не доводити людей до таких крайнощів. Сьогодні студентська молодь виступає за своє право вибору шляху, що веде до євроінтеграції. Як не дивно, навіть такі слова можна знайти у творчості поета-пророка.

«Ви — розбійники неситі, голодні ворони.

По якому правдивому святому закону

І землею всім даною, і сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж, бо лихо вам буде.

Тяжке лихо!...

...Коли ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось таки колись...».

Родючі українські землі сьогодні здаються в оренду іноземним інвесторам, які намагаються нажитися за рахунок українців, бо прагнуть взяти від землі все, не турбуючись про відродження та підтримку родючості ґрунтів. Щоб будувати незалежну державу, потрібно знати історію та відроджувати Україну, як народну святиню. Хай згадають депутати, що саме наша земля є місцем народження першої у світі парламентської системи управління. Козацькі ради були зразком для європейської демократії. Видатний син англійського народу Кромвель писав листи Хмельницькому як рівний рівному, і чия вина в тому, що через 350 літ прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер скаже, що не знає такої держави, як Україна...

Тож пізнавши рідну історію, зведімося з колін, дихнемо на повні груди, спираючись на уроки, винесені з історичних помилок, спробуймо створити державу не тільки з історією та культурою, а і з належним добробутом, новітніми виробничими технологіями, сучасними життєвими стандартами, з чесним, відданим своєму народу урядом. Впевнена, працелюбний українці здолають всі труднощі. Україна буде багатою, розвиненою, демократичною державою.

«І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.»

Вселяють віру і такі пророчі слова Шевченка:

«Встане Україна,

І розвіє тьму неволі...

І буде правда на землі».

 

*** 

 Мамина лілея 

Сенько П. В.

… На темно-зеленому килимі у вітальні розгорнуте широчезне біле сукно, мама навколішках щось малює по ньому простим олівцем і повторює, повторює тихесенько: «… і заплакала Лілея росою-сльозою… Заплакала і сказала: «Брате мій, з тобою ми давно вже кохаємось, а я й не сказала, як була я людиною, як я мордувалась…» Я мала, трошки більше двох рочків, з цікавістю споглядаю цю картину, сидячи в кріслі з пухнастим іграшковим зайчиком. «… я була дитина, я гралася, забавлялась, а вона все в’яла та нашого злого пана кляла-проклинала. Та й умерла…», – продовжувала мама, вирізаючи по лінії, наведеній олівцем, величезними кравецькими ножицями щось незвичайне з білого полотна… «Я умерла зимою під тином, а весною процвіла я цвітом при долині. Цвітом білим, як сніг, білим! Аж гай звеселила…» У мами в руках вже голка з яскравою ниткою, зшиває свою вирізку… «А дівчата заквітчались і почали звати Лілеєю-снігоцвітом; і я процвітати стала в гаї, і в теплиці, і в білих палатах…» Мама крутиться біля великого дзеркала, що на дверцятах шафи, роздивляється себе з усіх боків у зметаній червоними нитками довгій білій сорочці… «Нащо мене Бог поставив цвітом на сім світі? Щоб людей я веселила, тих самих, що вбили мене й матір?» Мама складає на грудях руки, піднімає голову і погляд до стелі… «Милосердний, Святий Боже, милий!» Злагоджено вертілись коліщатка швейної машинки, голка слухняно проходила в тканину… «За що мене, як росла я, люде не любили? За що мене, як виросла молодую вбили? За що вони тепер мене в палатах вітають, царівною називають, очей не спускають з мого цвіту?» Мама стоїть посеред кімнати босоніж, в сніжно-білій сорочці з широкими довгими рукавами, русяве волосся спадає з плечей, доходить середини спини… «Моя мати… чого вона, вона все журилась, і на мене, на дитину, дивилась,дивилась, і плакала…» Перші глядачі і водночас судді мами, я, бабуся, тато, сиділи на дивані зачаровано… «Я не знаю, мій брате єдиний! Хто їй лихо заподіяв?» Пам’ятаю, бабуся наполегливо радила мамі падати на коліна, простираючи руки догори, ніби неба… «Милосердний, Святий Боже, милий!»…

В залі повно людей. Знаю, йде шевченківський вечір. На сцені змінюються номери і артисти, хто співає, хто танцює. І ось чую наше прізвище, мамине ім’я. Тато усміхається до мене і каже: «Зараз наша мама виступатиме». Зал завмер разом зі мною… «А цвіт королевий схилив свою головоньку червоно-рожеву на білеє пониклеє личенько Лілеї». Люди аплодували, а мама ще довго, здається, стояла на колінах, схиливши голову…

Потім мама виходить на сцену за грамотою і цінним подарунком, виявляється, вона перемогла в номінації «Художнє читання Шевченкових поезій». Ми всі разом щасливі переможці, йдемо в міське кафе, їмо святкові тістечка. По дорозі додому заходимо в парк, було холодно, та все одно мені дозволили трохи погойдатися...

Саме таким було моє знайомство з Тарасом Григоровичем Шевченком. Дійство, яке розгорталось на моїх очах: пошиття сорочки, репетиція декламування, виступ і перемога мами на конкурсі глибоко вразило мене. І коли я навчилась впевнено читати, то із задоволенням взяла до рук «Кобзар». Знайшла в алфавітному покажчику творів і в змісті на 309 сторінці, що б ви думали? «Лілею»… «За що мене, як росла я….» – з першого рядка постало перед очима те саме дійство з далекого-придалекого дитинства… Я знову переживала за мамин успіх і вже за долю Лілеї… І потім долі, долі, долі… «Породила мене мати в високих палатах…» (в «Русалці»); «Не молилася за мене, поклони не клала моя мати; а так собі мене повивала…» (у вірші без назви, написаному в Оренбурзі в 1850 році); «…в садочок ходила, поки себе, свою долю там занапастила…» (у найвідомішій «Катерині»); «… ведуть коня вороного, розбиті копита… а на йому сіделечко хустиною вкрите» (в «Хустині»)…

Такі рядки, звичайно, могла написати тільки та людина, яка сама багато чого пережила. За стислим викладом біографії Шевченка, високими словами характеристики його поезій і його самого, як особистості, на кшталт «індивідуальне поетове почуття», «гнівний біль безправства, неволі…», «дух протесту, бунтарства..» я побачила згорьовану душу. І це саме і досі знаходжу в його віршах, поемах… Деякі друзі дивуються, мовляв, читаєш Шевченка?! Читаю, бо помилки в коханні, розлуки, зради, бідність, сирітство, самотність ніхто і ніщо не відмінив, не викреслив з життєвого шляху. Тому, переконана, Тарас Григорович і сьогодні звучить актуально і звучатиме повік.

Якби з ким сісти хліба з’їсти

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі…

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

 

*** 

 

Поетичні твори переможців:

 

 ***

До Кобзаря

Лапай Марина Леонідівна

Україно! Мамо – Україно!

Дай нам сили й віри в майбуття.

Дай нам віднайти в собі людину,

Дай нам, Боже, кращого життя.

 

Дай снаги, великий наш Кобзарю,

Сповнити твій вічний заповіт.

Віджени від України хмари,

Не дай лиху захопити світ.

 

Хай життя летить кудись невпинно,

Хай нема нікому вороття,

Тільки йде у полі Катерина

І несе знедолене дитя.

 

Ми усі – нащадки гайдамаків,

Ми – нащадки славних козаків.

Дай здобути для Вкраїни щастя,

Вкраденого за дідів – батьків.

 

Віримо, що сила твого слова

Зверне гори і затопить світ.

Хай дзвенить у серці рідна мова –

Твій останній вічний заповіт.

 

Час летить кудись невипадково –

Ми досягнемо нових вершин.

Тільки, вічне Кобзареве слово,

Щирий до землі тобі уклін.

 

Ти витай, Кобзарю поміж нами,

Дай снаги боротись за своє.

Ми твоїми щирими думками

Доведемо: правда в світі є.

 

***

Єднаймося, українці!

Бородавко Євгеній Іванович

Єднайтеся, мої брати,

Від Львова до Житомира й Донбасу,

Бо всіх нас до єдиної мети

Ведуть слова Великого Тараса.

Він заповів нам Україну берегти,

Її від супостата захищати.

Невже не можем сили ми знайти,

Щоб руки наші в дружбі поєднати?

Бо Україна – мати в нас одна,

Давайте ж берегти її й любити.

За це любовю нам віддячить і вона,

А якже добре в мирі й злагоді всім жити!

 

***

 

Струна Шевченкового слова

Петрик Маряна Іванівна

Беру у руки я «Кобзар»

Потертий та старенький.

Його як цінність берегла

Бабуся – мама неньки.

 

Від нього віє давнина

Далека, загадкова.

І забриніла знов струна

Шевченкового слова.

 

Народ будили ці слова

І кликали до бою.

Під його гаслом здобував

Народ свободу й волю.

 

Він рідну мову нам зберіг

Могутню калинову.

І для нащадків заповів

Любити рідне слово.

 

 

 
buy cialis viagra online