Календар

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Ми в YouTube

Банер

Книжковий хіт-парад

Краєзнавча сторінка

Статистика відвідань

Перегляди статей
1752662


«ДУХОВНІ СВЯТИНІ ЧЕРНІГІВЩИНИ». Підсумки літературного конкурсу


УВАГА! УВАГА!

Вітаємо переможців обласного літературного конкурсу присвяченого 1025 – річчю хрещення Київської Русі «Духовні святині Чернігівщини».

 

В НОМІНАЦІЇ «ПРОЗОВІ ТВОРИ»

Дипломом 1-го ступеня нагороджується Смаль Валентина, м. Бобровиця. Журналіст. Бобровицька ЦБС

Дипломом 2-го ступеня нагороджується Солодовник Павло, с. Кучинівка. Редактор. Щорська ЦБС

Дипломом 3-го ступеня нагороджується Заріцька Аліна, с.Олександрівка. Студентка. Корюківська ЦБС

Дипломом 3-го ступеня нагороджується Сивенко Аліна, м. Прилуки. Учениця 9класу. Прилуцька МЦБС

Відмічено грамотами департаменту культури і туризму, національностей та релігій облдержадміністрації роботи наступних учасників:

 

Сіра Ольга, Городнянська ЦБС

Резнікова Анастасія, Козелецька ЦБС

Гаврюш Анастасія, Корюківська ЦБС

Полубень Оксана, Менська ЦБС

Покидько Наталія, Прилуцька ЦБС

Рева Ірина, Прилуцька ЦБС

Супруненко Катерина, Прилуцька ЦБС


Павленко Людмила, Сосницька ЦБС

Шеремет Марина, Чернігівська ЦБС

Дахно Дарія, Чернігівська ЦБС

Горбань Тарас, Прилуцька МЦБС

Шевченко Анастасія, Чернігівська МЦБС

 

В НОМІНАЦІЇ «ПОЕТИЧНІ ТВОРИ»


Дипломом 1-го ступеня нагороджується Костюк Ніна. смт Мала Дівиця. Бібліотекар. Прилуцька МЦБС

Дипломом 2-го ступеня нагороджується Кантур Олександр, с. Берестовець. Учень 11 класу. Борзнянська ЦБС

Дипломом 3-го ступеня нагороджується Аверянова Анастасія, м. Ніжин. Учениця 9 класу. Ніжинська МЦБС

Дипломом 3-го ступеня нагороджується Борсук Станіслав, смт Куликівка. Куликівська ЦБС

Відмічено грамотами департаменту культури і туризму, національностей та релігій облдержадміністрації роботи наступних учасників:


Рубан Інна, Варвинська ЦБС.

Науменко Юлія, Корюківська ЦБС.

Супрун Тетяна, Корюківська ЦБС.

Пінчук Ольга, Куликівська ЦБС

Городиська Аліна, Менська ЦБС

Сперкач Світлана, Менська ЦБС

Селюта Аліна, Щорська ЦБ

Суховій Анастасія, Чернігівська МЦБС


Дату нагородження переможців буде оголошено пізніше. Слідкуйте за повідомленням на нашому сайті!.

Запрошуємо познайомитися з поетичними творами переможців обласного літературного конкурсу присвяченому 1025-річчю хрещення Київської Русі.

 

ТВОРИ ПЕРЕМОЖЦІВ В НОМІНАЦІЇї «ПОЕЗІЯ»


1 місце Ніна Костюк, смт. Мала Дівиця, Прилуцька МЦБС. Триптих.

Густинський монастир.

Між плавень Удаю, що тихо плине

Крізь пелену прославлених століть

До неба промінь сяйвом світлим лине –

Його Густинський монастир таїть.

Стежина простягається до брами,

Високих, часом різьблених воріт.

Гуляють з дітьми молоденькі мами,

А душі підіймаються в політ.

Духовності, смиренності обитель –

Над куполом кружляють голуби.

Прадавній світоч, мудрості хранитель

Нас береже від горя і журби.

 

Святий Феодосій

Красуня Десна обняла береги.

Сріблястим крилом дотягнулася неба,

Усе їй, здається, усе до снаги,

Усміхнені хвилі так манять до себе.

Чимало ріка пам’ятає подій:

Купальські гуляння простого народу,

Братання і чвари могутніх князів,

Традиції – спадок поліського роду.

Оселю знайшов тут простий чоловік,

Він зцілював тіло нужденних і душу,

Котилися сльози палкі з-під повік,

У цвіті ховалися яблука, груші…

То був Феодосій блаженний святий,

Теплом чудодійним він зцілює й нині,

І берег Десни від пісків золотий

Дарує єднання прочанській родині.

 

Вінчались тут…

Вінчались тут закохані серця,

Дітей тут наші прадіди хрестили,

Звертались до небесного Отця,

А нині тут спустошені долини.

Колись шукали дзвони інший світ

І на Великдень радісно співали,

Неначе соловейки ті з-під віт.

Тепер же на землі глибокі шрами.

Немає більше храму край села,

Дубові стіни в попелі зотліли,

Закутала руїни знов імла,

Допоки істини вогнем горіли.

Пройшли роки і церква вже нова,

І дзвони серцем дзвінко калатають,

Та пам'ять не вмира, вона жива,

Хоч не ростуть на тому місці трави.

 

2 місце. Кантур Олександр, с. Берестовець, Борзнянська ЦБС.

Святиня села

Окраса української землі -

Столітній храм у рідному селі.

Для когось – просто культова споруда,

Хтось скаже: «Із чудес - найбільше чудо».

Храм вистояв у роки лихоліття

І новим куполом зустрів нове століття

Дзвіницю в дев’яності збудували

І дзвони над селом вже залунали.

На свято велелюдно в Божім храмі:

Із різних міст і сіл ідуть прочани,

На жаль, берестовян тут дуже мало

Невже байдужим до молитви серце стало?

Коли відроджують духовнії святині,

Коли нові будують храми нині,

Чому не цінимо ми те, що маєм,

Чому про інше ми частіше дбаєм?

І хочу вірити – прозріння час прийде

І кожен в собі сили віднайде

Вогонь у серці зможе запалити

І ближнього, як себе, полюбити.

 

3 місце Аверянова Анастасія, м. Ніжин, МЦБС.

Гімн Божій любові

Над Голгофою ніч ридала

І зоря малювала візерунки прості.

Там любов на хресті помирала,

Оживляючи русло душі.

Простягнувши до нас свої руки,

Перший крок Ти зробив із неба,

Щоб цю землю, зчорнілу від муки,

Як дитя, пригорнути до Себе…

І душі Ти торкнувся людства,

Дав для кожного вільний вибір:

Слово щире для нас в напутство

Хай заповнить земний цей вимір.

Проросте хай зернинка надії,

Запалає неначе ватра,

Бо життя для любові й мрії

Знай, мій друже, чогось таки варте!

І маленька іскринка Любові

Так і стукає в кожне серденько:

«Я була, як дарунок від Бога!

Повернітесь до Мене хутенько!»

Тож зєднаймося в вірі в одно,

Хай вогонь в наших душах палає

Бо навіщо, навіщо нам зло

Хай Добро і Любов процвітає!


3 місце. Борсук Станіслав, смт. Куликівка, Куликівська ЦБС.

Архистратиго – Михайлівському храму присвячується…

Моя оаза, храм моїх дідів,

Що визволяли землю від наруги,

Віками вистояти ти зумів,

Хоч відчував не раз болючу тугу.

Нехай і скромний, але все ж міцний,

Ніяка тебе сила не здолала,

І кожен цвях, кожен камінчик твій –

Це Куликівки історична слава.

Ти причащав усіх людей любовю,

Ти душі зцілював і спраглі, і стражденні.

І тихе слово вдячності я мовлю,

Вклоняючись тобі доземно.

Живи, мій храме, сотні тисяч літ!

Краплинка серед храмів України.

Але у нас ти – Куликівки цвіт,

Окраса, до якої серцем лину.


ТВОРИ ПЕРЕМОЖЦІВ В НОМІНАЦІЇї «ПРОЗА»


1 масце. Смаль Валентина, м. Бобровиця.  Бобровицька ЦБС


ЦІЛЮЩЕ ДЖЕРЕЛО

Ноги щокроку потопали в білій холодній безодні, вже й не відчував їх зовсім. Очі нещадно засипало снігом – марно було вдивлятися в простір. З кожним новим зусиллям рухатися бодай куди-небудь надія на порятунок поволі покидала Максима. Замість неї зручне місце в серці молодого чоловіка загарбав страх. І чим сіріше ставало надворі, тим впевненіше він керував його свідомістю.

- Тільки не панікувати! - подумки наказував сам собі Максим. – Так точно пропаду отут серед поля. Ніхто й не знатиме, де подівся. І це ж треба – на Сорок святих. Хіба в таке свято помирати? Е, ні!

Палицею, що був виламав подорожуючи, намацував собі шлях. Як йому здавалося, уперед. Десь же мав бути кінець?! Кінець цієї білої Антарктиди чи Кінець світу, Кінець життя...

- Не панікуй! – гримнув сам на себе, коли страх знову поліз до мозку. – Ти ж не для себе, заради доньки...

А перед очі широка доньчина посмішка, один в один, як у татка. Теплі рученята обхопили міцну шию: так і висить на Максимові. Сама ж бо не ходить, хоч уже й четвертий рік пішов... І знову сльози на очі...

Де тільки не були з дружиною, щоб зарадити горю. Усі лікарні-інститути об’їздили, всю Україну вздовж і впоперек. У світил медицини – кандидатів, докторів, професорів – питалися: що з Катюшею, що робити? А ті лиш розводили руками, запевняли, що з фізіологічної точки зору з організмом дитини все гаразд. Потрібен час. А де той час? Скільки чекати? Он однолітки вже давно у квача ганяють, на велосипедах катаються. А тут тільки й гульні, що на лавці біля хати.

Коли в медиках зневірилися, подалися по бабках і екстрасенсах. Таємничі жінки в перснях ворожили на картах Таро, виливали воском. Одні порчу зводили, інші читали магічні заклинання, але донька так і не ходила. І щовечора, коли лягали спати, плечі дружини здригалися від німого плачу. Вже не було сил кричати. Максим гладив її по спині, втішав: - Та годі, годі вже. Тоню, не плач. Ось побачиш, влітку не наздоженеш, - заспокоював, і сам не вірив в те, що казав.

Ні з ким не ділився наболілим. Хіба що забігав на обід до тітки, що жила на другому кінці села. Маруся стала для нього другою матір’ю після того, коли в 14 років залишився сиротою. Батькові завжди було байдуже до сина: топив горе в горілці й не зважав на те, що в хаті жив ще хтось, окрім нього. Максим вже тоді затямив, що надіятися можна тільки на себе. Мабуть, тому й сторонився будь-яких серйозних стосунків. Довго холостякував і не підпускав близько нікого до свого осиротілого серця. Зовсім не переймався й тоді, як упадав за вродливою бухгалтершею з контори. Тоня йому подобалася, навіть дуже, але світлого майбутнього з нею Макс не планував.

Найтяжче було усвідомлювати, що він, батько, винен в тому, що його дитина не ходить. Бо коли вперше почув новину про вагітність Антоніни, чи то від несподіванки, чи то від страху буркнув: «Та щоб мені з місця не зрушити, не моє!». Та коли на світ з’явилася дівчинка, справжнє янголятко, лід всередині розтанув. Щойно зустрівся поглядом з такими ж блакитними очима, як у себе, зрозумів – моя. Поволі серце затятого холостяка розм’якло, наповнилося любов’ю до двох єдиних жінок в його житті – Катюшки й Тоні.

Через тиждень після народження доньки в Іванівській сільській раді Максим і Антоніна офіційно зареєстрували шлюб.

Час швидко спливав. Уже й пострижини відзначили, а малеча чомусь не ступала на ноги. Гарячки не здіймали: думалося, ось-ось - і побіжить. Але бігали-ганяли сусідські діти, а Катюша лише сиділа в дитячому візочку, спостерігаючи за ними.

Одна з численних бабок-віщунок, до яких зверталася молода сім’я, якось обмовилася, що «з твого язика, батьку, злетіло прокляття. У таку хвилину, мабуть, було сказано». Отоді й згадав Максим про своє необережне «А щоб мені з місця не зрушити...». Виходить, тепер через оті слова його кровиночка, єдина донечка з місця не може зрушути.

Часом і на самого Максима нападав такий відчай, що хоч плач. Та хіба мужчині плакати? Йому ж треба сім’ю підтримувати, бути скелею для своїх жінок, гранітною стіною...

Після довгих марних поневірянь по лікарях і знахарях в якийсь момент у самого руки опустилися. Все тікав при кожній нагоді з дому, аби не бачити, як Катюшка повзе по долівці, упираючись руками, таткові назустріч. Своє горе ховав у роботі: з ранку й до ночі в полі. Трудився понаднормово, та так, що й у передовики вибився. У районі став першим механізатором. Але від тої слави легше не стало.

Гарячий борщ не ліз до горла. Максим автоматично ялозив ложкою по тарілці. Мовчанку перебила тітка Маруся:

- Вчора до Ольги (живе на Савинці) приїздила племінниця з Хмельниччини. Хвалилася, що з їхнього містечка автобусом їздила ціла делегація до якогось джерела. Вона теж там була. Помолилася, набрала цілющої води. Чи вірити, чи ні, а позбулася дівчина пухлини. А вже й хотіли оперувати.

- Ну, і що?

- А те, що джерело знаходиться від нас не так і далеко. За Згурівкою, як знаєш, вже Чернігівська область. То там лише кілька сіл проїхати. І в полі, здається, за Свидовцем, оте джерело б’є з-під землі. Там і криницю поставили, тож знайти неважко буде.

Чує моє серце, тобі туди треба, Максиме. В житті так буває, що весь світ обійдеш, шукаючи порятунок, а поміч зовсім поряд.

- Побачимо, - коротко буркнув на те племінник і посунув з хати. Захололий борщ так і залишився стояти на столі.

Хоч нічого й не сказав, а на вус намотав. До тітки Максим дослухався: її мудрі поради завжди спрацьовували. От і цього разу вирішив для себе, що обов’язково гайне на Свидовець, чи як там його. Вогник надії невпевнено знову замерехтів у душі.

Увечері зібрав у рюкзак необхідні речі. Усе по мінімуму, як вчили в армії. Сказав Тоні, що назавтра поїде у справах, ніби по роботі послали на кілька днів. А на ранок вже йшов напівзруйнованою трасою в бік Згурівки. Подумав, що пішки ефективніше буде. Чув від старих людей, як паломники на прощу до Києва ходять чи до Почаєва. А тут взагалі дріб’язок, для нього раз плюнути.

Дорога зайняла в чоловіка два дні. За його підрахунками, на вечір мав би вже дійти до цілющого джерела, а тут на тобі: хуртовина. Такої негоди, напевно, за все життя не бачив. Та щоб серед весни. Прогнози синоптиків, він традиційно проігнорував. Легенька куртка геть змокла. За комір натрусило снігу. Дороги не видно.

Палицею, яку зламав під час мандрівки, намагався намацати шлях, але марно. Знову наказав собі: «Не панікуй!». Хуртовина розгулялася не на жарт, а на вулиці геть стемніло. Світ навиворіт. Щоб хоч якось допомогти в безнадійній ситуації, вирішив спробувати Тонін метод про матеріальну сутність людської думки. Став уявляти в білій темряві попереду живий вогник. Скоро таки дійсно побачив світло. Маленька цятка з кожним відчайдушним кроком перетворювалася на вікно старої хатини. Знесилений не міг відчинити благенької хвіртки, котру майже не було видно з-під снігу.

Про несподіваного гостя господареві оселі повідомило пронизливе дзявчання невідь-звідки. Аж ось старі двері рипнули, й такий же старий скрипучий голос крикнув у темряву: «Кого це принесло в лиху годину?».

Невдовзі оце «принесло» жадібно сьорбало узвар з варениками й відігрівало тіло на печі в бабці на ім’я Пелагея. Від неї Максим довідався, що натрапив на той самий Свидовець, до якого і прямував. Виявилося, що омріяне джерело знаходиться в протилежному боці, аж ген за селом. Бабця точно намітила маршрут чоловіку, але дуже сумнівалася, що той відшукає каплицю. Он, дороги нечищені, а то в полі...

- Знайду, - коротко буркнув Макс із печі. Заодно розпитав про цілющу воду.

- Мені так моя баба розказувала, то і я так само тобі перекажу, - почала свою розповідь Пелагея. - Колись давно на Побиванці (це так місцевість у селі звуть) косарі знайшли в траві ікону Параскеви П’ятниці. Взяли та й віднесли її до церкви. Але скоро образ звідти зник, а виявили його знову в полі, на тому ж місці. Повернули ікону до храму, але де там: поверталася назад. Третім разом, коли підійшли до ікони й хотіли забрати до церкви, з-під землі вирвалося джерело.

Віруючі помітили, що вода має цілющі властивості. Люди позбувалися ран і недуг. На тому місці згодом збудували капличку із зруба на честь Миколая Чудотворця. Селяни молилися до ікони Параскеви П’ятниці, прикрашали її вінками. А якось один парубок захотів взяти один вінок для своєї нареченої. Та щойно зняв, як пропало сонце на небі, навкруги стало темно й холодно. Хлопець злякався, упав на коліна й цілу добу просив прощення у Господа і Його Святої угодниці. Коли ж повісив вінок на місце, сонце повернулося.

У радянський час каплицю зруйнували, а джерело було засипане. Варвари, та й годі. Але свидовчани не забули про диво, переповідали з покоління в покоління про чудесні зцілення. А років десять тому у церкві прихожани розповіли про джерело настоятелю храму Стефану. Люди попросили благословення в митрополита Чернігівського і Ніжинського Антонія й почали шукати джерело. Довго не знаходили, але вірили й чесно молилися Господу. І одного разу побачили серед поля вогняний стовп. Підійшли, а біля нього б’є джерело. Отак знайшли диво. Гуртом зробили на цьому місці колодязь. А один депутат, наш земляк, постарався, то й капличку поставили.

Багато людей зцілює чудесна вода. Хто купається в джерелі, хто п’є святу воду... Їдуть здалеку, бува, цілими автобусами.

- А ти сам звідки будеш? - перебила власну розповідь баба Пелагея.

- З Київщини.

- То ти, певно, не з великої радості посунув сюди в таку негоду?

- Доньці маю допомогти. - Як віритимеш – пособиш, - констатувала господиня. – А поки лягай спати. Відігрієшся, а зранку й рушиш.

Так і зробили.

За все своє молоде життя Максим не спав так міцно і так солодко, як на печі в привітної незнайомої бабці. Хіба багато років назад... біля мами... Навіть жахи не мучили, не снилося нічого, не турбувало. Стара піч відігріла змерзле в подорожі тіло. Та не так тіло, як стражденну душу...

«Вже треті півні заспівали», а Максим очей не розтуляв. Знай, спить. Баба тихо поралася коло печі. Уже встигла прочистити стежки у дворі, попорати сяку-таку живність, борщу зварити й млинців напекти. Раптом Максим різко схопився: підсвідомість не дала забути про мету візиту. Негайно вскочив у висушені джинси, одягнувся.

- Спасибі Вам за прихисток і, взагалі, за все, - подякував хазяйці.– Мушу бігти. Мене вдома чекають.

- Та ти куди летиш? Хоч поснідай.

- Вибачте, не маю часу, - і до дверей.

- На! – бабця хутко поклала до кишені згорток із гарячими млинцями. – Хай береже тебе Господь! – перехрестила услід, та тільки й бачили...

Максим вийшов із двору і роздивився ретельно місцевість. Виявляється, вчора блукав зовсім недалеко від головної дороги. Туди й попрямував через замети. А хуртовина й не думала вщухати. Як-не-як добрів до дороги. Тут вже встиг протрудитися тракторець, але плоди його робити щохвилини засипало. Зволікати не було коли: ще трохи і доведеться Максимові прописатися в баби Палажки. Хіба в такий сніг додому? Та серце рвалося до рідних, і він швидко прямував у протилежний кінець села, де, як розповідала бабця, мав би побачити хрест на капличці.

Свидовець виявився не таким великим селом, як його рідна Іванівка, і невдовзі, незважаючи на заметіль, Максим помітив табличку з перекресленою назвою населеного пункту. Дорога вела далі. Серед села все-таки затишніше було, а тут, де й лісосмуги толком нема, хоч падай. Вітер здуває з ніг, сніг засипає очі.

- Тільки вперед, - нагадав собі Максим. Шлях різко повернув уліво. Обабіч додолу гнуться від напору холодного повітря берізки. «Нічого, скоро весна», - втішив їх подорожній. Через кілька сотень метрів Макс запримітив вказівник «Источник Св. Николая», а у полі хрест і ніби якийсь дашок. Напевно, капличка. Серце забилося швидше. Не відчував ні вітру, ні морозу. Скоріше б, скоріше... Від дороги наче й недалеко, але ж замело начисто. Робити нічого – поліз напролом. Отут згадалися йому вчорашні мандри. Але ж зараз світло, та й зрештою ось воно, джерело, - зовсім поряд. Все одно відрізок поля, яким він вперто торував, здався йому довшим за весь шлях, який подолав.

Стомлений, схопився за ручку дверей і так тримав хвилин кілька, все не наважувався відкрити. Коли ж сіпнув, сніг у пояс заввишки напрочуд легко подався, ніби то зовсім не сніг був, а невагома хмаринка. Увійшов до каплички – наче в церкві. Кругом образи, квіти. Затишно, як вдома. І що дивно, зовсім не холодно.

Максим упав навколішки й почав молитися. Все повторював: «Прости мене, Господи!». Так натхненно в нього ніколи не виходило, а тут слова самі лилися з вуст ...і сльози кап-кап-кап на підлогу. Скільки часу пройшло, не лічив. Помітив лиш, що за вікнами вже посутеніло. Вийшов у хурделицю й пішов до дерев’яної криниці. Якби не дах, то й не видно зовсім за снігом. Добрів. Викачав відро води, перехрестився, тричі ковтнув льодяної живильної вологи. Потім витягнув із внутрішньої кишені куртки ще армійську фляжку і наповнив її.

На наступний день, надвечір, Максим дістався рідної Іванівки. До своєї хати не йшов – летів. Рипнув дверима, а навпроти й дружина з донькою на руках. «Тато плийсов!», - радісно вигукнула малеча й простягнула рученята назустріч. Тоня мовчки посміхнулася, ніжно обійняла чоловіка.

- Де ти був? Де ти був? – дзвеніла Катюша.

- Пізніше розповім. Ось бери, це тобі гостинець, - простягнув доньці фляжку.

- Це со?

- Це чарівна вода. Питимеш потроху щодня і навчишся ходити. ...З Божою допомогою. А ми будемо за тебе молитися.

- А мамі подалунок?

- І справді... Що ж це я?...

Татко зніяковів, поліз по кишенях, натрапив на згорток, який сунула баба Пелагея із Свидовця, і сам не повірив: млинці були гарячими, ніби щойно з печі.

...Минув місяць. Сім’я готувалася до Великодня. Це свято найбільше любила Катюша: готувала з мамою крашанки, пекла паски. А тут ще й співпало з її днем народження. Хіба не чудово!? Максим забарився на роботі. Посівна не чекала. Та до свята мав завершити всі справи, аби бути вдома зі своїми дівчатами.

Катюша вдесяте запитала у мами:

- Татко сколо буде?

- Скоро, доню, скоро. Ось допечемо паски – і прийде. – Від природи вродливе обличчя Антоніни сяяло, як ніколи.

- А ми йому сказемо? – не вгавала Катюша.

- Ні, ми йому не скажемо, ми покажемо, - підморгнула Тоня доньці. Катюша радісно заплескала в долоні.

- Який смачний запах! – почулося із входу. – Це мої хазяєчки постаралися?! Які ж ви у мене молодці!

- Татко вдома! - Назустріч Максимові по коридору швидко дріботіла Катюша. Чоловік завмер, ледве встиг упіймати чадо на руки. Який був, у мастилі, солярці, – байдуже. У цю мить він почував себе найщасливішим у світі.

 

3-місце. Заріцька Аліна, с.Олександрівка.  Корюківська ЦБС


ПЕРЛИНА ЗЕМЛІ ОЛЕКСАНДРІВСЬКОЇ

Тихий липневий вечір поволі осідав на село, напоюючи спраглу землю росою, а натомлених за довгий літній день людей - цілющою прохолодою. Поверталась додому череда корів, які несли своїм господарям життєдайне молоко. Село перебувало в довгоочікованому відпочинку. У повітрі пахло скошеною травою, першими стиглими яблуками, ранніми сливами...

Ксенія Петрівна йшла з роботи. Додому летіла як на крилах, адже вдома на неї чекала мама та маленька п'ятирічна донечка. Чоловік, мабуть, ще не повернувся, - робочий день водія вантажівки у колгоспі - ненормований. І хоч за день натомилася - багато турбот у парторга - настрій був гарний, тому що день виявився плідний. Дорога весело і впевнено вела до рідної хати. Ось розділилася, немов та річка, на два рукави. Один запрошував піти наліво, в гості до подруги, інший нагадував, що вже час додому. Раптом мимоволі зупинилась на цьому перехресті... Можливо, піднесений настрій тому причиною, можливо, щось інше зупинило її біля церкви, яка гордо височіла на пагорбі зліва. І нахлинули спогади...

Ще не так давно, років вісім назад (а був це початок шістдесятих років), вона вперше приїхала до Олександрівки. Сюди її було направлено на роботу після закінчення сільськогосподарського вузу. До села добиралась різним транспортом: і вантажівкою, і конем підвозили, а останні шість кілометрів йшла пішки. Ще здалеку, не маючи ніякого уявлення про село, побачила купол церкви, який, ніби маяк у розбурханому морі, служив орієнтиром для всіх жителів та гостей Олександрівки. Тоді подумала, що, як і в інших селах, від церкви залишилась лише сама назва, споруда та ще хрест на куполі. Як виявилось потім, помилилась. На весь район діяло тільки дві церкви: в Олександрівці та Жуклі...

Село дівчину зустріло привітно: робота агронома приносила задоволення, люди - добрі та гостинні. Трохи пізніше тут зустріла свою долю, вийшла заміж. Сумлінну, відповідальну та активну жінку помітило районне керівництво, запропонувало вступити до партії, а потім зайняти відповідальну посаду секретаря партійної організації. До партії вступила не вагаючись, за покликанням серця, адже вірила, що лінія партії правильна і справедлива і що не за горами - комунізм.

І так сталося (можливо, це іронія долі), що місце роботи молодої комуністки знаходилось якраз проти церкви, яка першою зустріла гостю і ніби привітала з початком самостійного життя. Оксана бачила, як до церкви в неділю та в релігійні свята йдуть люди, в основному, літні, але іноді промайнуть і молоді: то дитину охрестити, то хату освятити, то справити якийсь інший релігійний обряд.

«Які несвідомі люди! Бога ж немає! Все то вигадки ворогів, все то пережитки минулого. Необхідно активізувати пропагандистську, атеїстичну роботу. Особливо треба провести роз'яснювальні бесіди з молоддю. Адже основне завдання для всіх - впевнено будувати щасливе комуністичне майбутнє, а не бігати до церкви молитись якомусь вигаданому Богові...» Пройшов час, але ситуація майже не змінилась: церкву продовжували відвідувати люди, продовжували (тільки тепер уже потайки) хрестити дітей, а на Великдень у храмі та навколо нього ніде було яблуку впасти. Не допомагали ні умовляння, ні атеїстичні бесіди, ні залякування. Як людина активної громадської позиції, віддана ідеям Комуністичної партії, Ксенія Петрівна не могла залишатись осторонь такого факту. Поїхавши до району, вона поставила перед керівництвом райкому партії питання про закриття церкви в Олександрівці, як такого об'єкта, який вводить олександрівців та людей з навколишніх сіл в оману, відволікає від основного завдання їхнього життя - побудови комунізму. Керівництво похвалило активну та небайдужу активістку і пообіцяло розглянути це питання на найближчому засіданні.

Додому приїхала з почуттям виконаного обов'язку перед партією, але серце не відчувало очікуваного полегшення. Вночі спала неспокійно. А коли перед ранком задрімала, наснилося їй жахливе болото, в якому вона поволі застрявала... Кричала, кликала на допомогу, але її ніхто не чув. Зненацька ліс, що оточував страшне баговиння, розступився, і вдалині жінка побачила церкву, навколо якої було якесь дивне сяйво, що поширилось на ліс, на болото, на неї.

І раптом вона відчула полегшення і переконання в тому, що врятується...Прокинулась Ксенія Петрівна вся в сльозах. Хотіла встати з ліжка, піти вмитися, але ноги підступно підкосилися і жінка впала. Спробувала піднятися, але ноги її не слухалися. В кімнату зайшов чоловік, перелякався, кинувся допомагати, але Оксана так і не змогла стати на ноги - вони були ніби ватяні.

Після цього були поїздки по лікарнях районних, обласних. Їздили в Одесу, де жила рідна сестра Ксенії Петрівни і мала знайомих лікарів. Але ніхто не міг поставити діагноз, а лікування ніяке не допомагало. У відчаї жінка почала прислухатись до порад стареньких бабусь - поїхати до знахарки в одне із сіл сусіднього району. Довго вагалась, але безвихідь примусила її скористатись цією порадою. Старенька знахарка уважно поглянула на хвору, пошептала молитви, а потім сказала:

- Я тобі нічим не допоможу, якщо ти собі не допоможеш сама. Є у тебе на душі страшний гріх. Заглянь до себе в душу, розберися, що там робиться. Якщо розберешся - видужаєш, якщо ні - і помреш не ходячою.

Ксенія Петрівна здогадувалась, про який гріх говорить старенька. Приїхавши додому, вона всю ніч провела у молитвах, які невміло промовляла до Бога, котрого раніше вважала вигаданим. А вранці попросила матір сходити до церкви і поставити свічку за її здоров'я, та передати Богові її розкаяння...

Через тиждень жінка вже помаленьку пересувалася по хаті, а через місяць вийшла на роботу...

Пройшли роки. Ксенія Петрівна давно уже переїхала з сім'єю до районного центру. Скроні давно посріблені роками, а обличчя прикрашене мереживом зморшок. Вже радують серце онуки і правнуки. А спогади про ті події не полишають жінку. Спогади про те, який життєвий урок їй надала перлина Олександрівської землі, Свято-Покровська церква, що є найбільшою окрасою села.

Храм старовини діє і в наш час. Хористи в Божому храмі - дуже старенькі бабусі, яким, щоб дійти до своєї «роботи», треба шкандибати старечими ногами не одну годину. Але хіба можна назвати Божий храм роботою? Це , насамперед, тамування душевного голоду, це відпочинок від буденного, це розмірковування над сенсом буття...

Свято-Покровська церква - найдавніший храм на Корюківщині. Його споруджено ще у 1741 році. До робіт по будівництву храму було залучено як олександрівців, так і жителів сусідніх сіл. Церква однокупольна, довжиною 38 метрів. Побудована у вигляді хреста. Довершеності храму додає 38-метрова дзвіниця. До цього часу вона залишається найвищою будівлею села. Церкву побудовано на високому пагорбі, і тому звідки б не довелося їхати до села, здалеку видно дзвіницю.

З 1937 року храм перебудований на сільський клуб, а в 1941 - знову став працювати. Багато старовинних ікон було пограбовано. Незважаючи на все це, до наших днів збереглися майстерно виконані фрески. У малюванні ікон для храму брали участь монахи із Красногорського монастиря. Чотири ікони малювала монахиня Анімоіса із сусідньої Синявки, а закінчувала одну з ікон монахиня Надія. Зараз у церкві знаходяться ікони, що є пам'ятками мистецтва. Найцікавіші з них - образи святої Варвари, Миколи, апостола Філіпа, ікона Преображення, Покрова, Олександра Невського.

У наш час таємниці святині давно канули в небуття. Пройшли ті роки, коли до церкви не можна було зайти через величезну кількість народу, що там перебувала. А радянська влада досить довго і вдало змушувала забути народ про свою віру, про своє походження, про свою релігію... Але як же народ без віри? Це - порожній глечик, це поступове вимирання нації. Молодь зараз не дуже дивиться на ті людські взаємини, що підпорядковані перш за все моральним принципам, побудованим на духовності. Вона більше хилиться до чарки, до аморальної поведінки... Але церква, як пересторога, над нами.

Пройдуть роки. Зміниться не одне покоління. Можливо, наші нащадки стануть іншими, з глибини душі дістануть все добре, цінне і моральне. А церква стоятиме, стоятиме не одне століття, бо не знищили її ані фашисти, ані більшовицька влада. Не знищить її і наша байдужість!

 

3-го місце. Сивенко Аліна, м. Прилуки.  Прилуцька МЦБС

 

РОДИННИЙ ОБЕРІГ

(Оповідка)

На вокзалі


Диспетчер вокзалу по гучномовцю повідомив про запізнення поїзда. Усі пасажири, почувши оголошення, заметушилися, готові встати, але потім знову осіли на лавах, бо до відходу дизеля було майже півгодини.

- Ще є час пообідати,- подумала дівчина, підіймаючись з насидженого місця.

Очима поглянула в бік станційної кав'ярні, звідки так смачно линув приємний запах кави та улюбленої ванільної випічки. Раптом зустрілася з поглядом дідуся.

- І хто його відправив у такому віці в дорогу? – промайнуло в голові. Старенький разом з усіма занепокоївся, хотів піднятися, беручи до рук ковіньку,але якось знову зм'як, ніби вкляк до сидіння.

- Вам допомогти? – спитала Наталя, схилившись до дідуся.

- Ти мені, дочко, краще купи чогось перекусити, ось і гроші, а то поки стану, дійду, то і поїзд не то приїде, а й поїде.

Цінна річ

За їжею розговорилися: то про великий урожай картоплі, то про таку теплу та гарну осінь, то про життя-буття. Раптом погляд дівчини впав на старенький молитовник у руках дідуся, обгорнений в учнівську прозору обкладинку.

- Дивись, який віруючий, з рук не випускає, - подумала, а сама мимоволі потяглася до книжечки.

- Це надзвичайно цінна річ. Книзі близько двох сотень років, - прошамкотів дідусь.

У Наталі від подиву ворухнулася брівка, злетіла вгору й застигла вигнутою дугою в німому запитанні.

У залі знову повідомили, що дизель подається на платформу №2 навпроти вокзалу. Дідусь поклав молитовник у внутрішню кишеню куртки, помалу піднявся і, спираючись на ковіньку, подріботів разом з Наталею на перон.

Уже в дизелі, відсапавшись, старенький почав розповідати дівчині, ніби хотів відповісти на її здивування.

Розповідь дідуся

- Їду до сина та внуків. Молитовник завжди беру з собою. Він – наша сімейна реліквія, наш оберіг: захищає від незгод та негараздів. Мені дев'ятий десяток повернуло, а я ще почуваю себе о-го-го. Зимувати їду до сина, а влітку повернуся додому, у Прилуки, бо ж квіти біля хати доглядаю, моя покійниця багато їх насадила, це вже дружини років зо три немає. Книга постійно зі мною. Там, де вона, завжди згода, злагода, спокій. Це як священна книга, оберіг, який передається з покоління в покоління.

Наталя слухала й не вірила, що звичайна книга мала таку магічність, але від почутого далі була приголомшена ще більше, а дідусь усе розповідав та розповідав, і слова невпинно лилися з його вуст, переплітаючи історичну правду з дивиною, оповитою таємничістю.

Варфоломієва ніч у Прилуці

Кінець грудня 1845 року для Тараса Шевченка був важким. Хвороба мучила поета, і тільки він встав на ноги, як відразу ж відправився в подорож по Малоросії з метою перемальовувати старовинні речі по церквах та монастирях. Його радо зустрічали то в Мойсівці Пирятинського повіту, то в Ісківцях Лубенського.

По дорозі на Чернігів, побувавши на ярмарку в Лубнах, десь не пізніше вівторка 19 лютого прибув у Прилуки. Місто зустріло подорожнього малопомітними вогниками підсліпуватих хаток. Коні вже притомилися, ішли повільно, ніби відчуваючи близький відпочинок: їх постійно перепрягали на постоялому дворі.

Тарасові хотілося вже встати, розім'яти занімілі ноги, а особливо після хвороби випити чогось теплого, з'їсти якийсь харч, бо з обіду й риски в роті не було.

Раптом несамовитий жіночий лемент різонув серце, дитячий плач, людські крики розірвали нічну тишу, а погляд поета вихопив з темноти язики полум'я, що піднялися вгору на сусідній вулиці. Хтось, біжучи , кинув: «Горить хата вбогого Лейби». Звідусіль збігалися люди, але чомусь не поспішали хапатися за відра. Тільки євреї допомагали гасити вогонь, бо в хаті жив їхній одновірець.

Біг з усіма на пожежу і Тарас Григорович. Одразу ж на рівні з іншими почав виносити різний мотлох з хатини, не помічаючи бруду, кіптяви, навіть вуглини, що впала на рукав сорочки, пропаливши біля ліктя. Піт заливав обличчя, яке ще більш видавалося блідим чи то від недавньої хвороби-пропасниці, чи то від язиків полум’я. Шевченко ліктем намагався витирати чоло, не помічаючи, як розмазував бруд ще більше, та все носив убогі пожитки подалі від згарища в небезпечне місце, де стояли купкою напівроздягнені діти, ним же вкриті випадково знайденим обгорілим рядном.

Нарешті полум'я вдалося зупинити. І тільки тоді відчув Тарас сором за своїх християнських співвітчизників, які на пожежі діяли якось неохоче, і почуття обурення вилилося у зверненні до людей. Шевченко докоряв присутнім за байдужість до тих, хто потрапив у скрутне становище. «Людина у біді, у нещасті, хоч би якої була нації, хоч би яку сповідувала віру, стає найближчим братом», - такими словами закінчив поет своє звернення. Люди стояли, ховаючи від сорому очі.

Подарунок

Від гурту відділилася худенька постать підлітка років тринадцяти й наблизилася до дивного панича, який хоч і гарно вбраний, але бігав, як усі люди, ще й забруднився.

- Мама кажуть, щоб ви зайшли до нас, вони сорочку випрану дадуть, а то ось яка брудна.

Щось таке знайоме, рідне було в цьому хлопчині, аж біля серця поета ворухнулося й обдало його жаром.

До хати Шевченко вступив, прихиляючись, щоб не вдаритися тім'ям об одвірки.

- От вам Бог гостей послав, - сказав привітавшись.

Жінка хутко витягла із скрині сорочку, подала незнайомцеві, а сама швиденько почала ставити на стіл кулешик, гарбузову кашу з печі та кухлик теплого молока.

Хлопчина зливав на руки воду паничеві з особливою повагою, подумки промовляючи: «Бач, не відцурався бідняка. там пожитки рятував, а тут не згордився до хати зайшов».

Покуштувавши страву, Тарас Григорович відчув, як тепло розливається тілом, а на блідих щоках з'явився ледь помітний рум'янець. У хаті було хоч і вбого, але охайно, пахло зіллям, розпареним у печі зерном, молоком.

- Не хочеться мені вставати,- промовив він, - щось я втомився, так би святкував цілісіньку ніч. Нехай би ще самовара принесли чай попити.

Самовара не було, і господиня аж розгубилася. Шевченко заспокоїв її, а натомість вийняв із внутрішньої кишені молитовник і подав підлітку.

- Згадуй мене, хлопче, та вчися грамоти, а вам, господине, я вдячний за турботу, - сказав, піднімаючись і направляючись до дверей.

- А як же вас, пане, звати? А кого ж згадувати? – розгубилася жінка.

- Тарасом, Тарасом Григоровичем, Шевченком…

Доля

- Цим хлопчиною був мій прадід, - шамкотів дідусь. І не здогадався він тоді, з якою великою людиною звела його доля, але ота благодатна сила, енергія його душевної доброти розлилася, напевно, на весь мій рід, захистила від усіх негараздів. Пройшла рідня крізь голод, війни, репресії, та вмирали не від біди злої, а тільки від старості. Ніби святий янгол беріг їх на цьому світі. Хтось силу незвідану й непізнану дарував моїй родині, а причаїлася вона в цій священній книзі.

Поїзд рівномірно постукував, схиляючи до сну втомленого дідуся. А Наталя ще довго перебирала в пам'яті почуте: чи то легенда, чи то небилиця, чи то правда…

 

2 місце. Солодовник Павло, с. Кучинівка. Щорська ЦБС

 

БОГ НЕ ПРОДАЄТЬСЯ...

Пилип Полікарпович не дуже радів весняним струмочкам, яскравому сонечку та проліскам, які цьогоріч порозквітали у лісі в кількох місцях. Для кого порозквітали? Поліп (так його прозвали ще змалечку) залишився один однісінький у всьому світі. Кілька днів тому пішла з життя Марія Федорівна – сусідка. Більше людей на хуторі Привільне не було. Тільки він – 84 річний дід Пилип. З рідних у старого також нікого не залишилося: всіх забрав Господь – двох синів і дружину. Молодшого – Андрійка, не відпустив додому Афганістан, а старшого – Олега, вбило струмом на цегельному заводі. А Феодосію Архипівну ввів до раю апостол Петро п’ять років тому. Полікарпович болісно сприйняв смерть дружини. Думав, що і сам слідом піде – дуже захворів. Та якось уві сні до нього прийшла Феодосія і попросила:

- Старий, ти не побивайся так, не гоже за покійникам так журитися – від цього і мені тут спокою немає. А тобі ще рано вмирати, Бог сам знає, кому коли пора.

Пилип Полікарпович поправився, навіть жартував іноді з Марією – сусідкою, що на своє століття поїде до Щорса (районного центру) і привезе торта. Але тепер не до жартів… З ким йому тепер словом обмовитися? Кому пожалітися, що картопелька вродила, як квасоля? Від усвідомлення того, що він залишився один, у Поліпа набігли сльози на очі. Нема нікого… Окрім ікони святого Миколая, яку колись, іще будучи парубком, Пилип виніс із церкви у сусідній Кучинівці, коли там «наводили решку» комуністи. Сховав, зберіг і тепер не лише молився Миколаю, а і розмовляв з ним, бо ж більше ні з ким:

- Е-еее, Миколаю, залишилися ми з тобою тут одні… Тепер хоч вовком вий, все одно ніхто не почує. Е-ехе-х…

 

Одного погожого ранку (Поліп саме сидів на призьбі і милувався пташками, які своїм співом намагалися хоч якось оживити безлюдний хутір), з лісу почулося ревіння двигуна.

- Етт, кого це несе в наш край забутий?! – пробубонів за звичкою сам до себе старий.

З лісу виїхала чорна іномарка – джип. І не дивно, бо інша техніка по цій багнюці не проїхала б.

- От би нам такі трактори у війну, як танк пре… - знову забубонів дід.

Машина під’їхала майже впритул до діда. З кабіни лунала музика. Поліп навіть почув деякі слова з пісень – «наколочка», «я по этапу не пойду» і щось про «жигана». З машини вийшов дебелий молодик у коротенькій чорній шкіряній куртці і такого ж кольору джинсах.

- Здрастуйте, діду!

- Здоров, хлопче!

- Я шукаю Пилипа Полікарповича Щербину. Не підкажете?

- Хто шукає, той знаходить… Чим може бути корисний вам отой беззубий стариган?

- Я одразу зрозумів, що то ви. – усміхнувся молодик. – У вас, батьку, є ікона одна… старовинна, золотком оздоблена… Я б у вас її купив за непогані гроші. Якщо вам гроші не потрібні, подумайте про дітей – копійка їм знадобиться.

- Моїм дітям, як і мені, гроші вже не потрібні. Мої соколики вже давно чаюють за одним столом з святими. А щодо ікони, нііі, хлопці… Бог не продається, як кажуть. Їдьте собі.

Хлопчина, сідаючи в машину, гмикнув і лукаво усміхнувся.

 

Ввечері дід Пилип розпалив грубу, насмажив сала, закип’ятив улюбленого м’ятного чаю і вже хотів лягати спати… як раптом помітив, що святий Миколай плаче… З очей зображеного на іконі святого лилися сльози. Пилип одразу все зрозумів…

***

Мертвого Пилипа Полікарповича знайшла листоноша Рая, яка саме принесла йому пенсію та свіжий номер «Променя». Та нікому вже читати… На обличчі старого сяяла посмішка. Останніми його словами були:

- Не продається Бог, грішні ви, не продається…

Так і не знайшли бандити ікони – надійно десь сховав у лісі Полікарпович. Хоча били його бандити і душили – не признався…

 
buy cialis viagra online